"Очужіла" мова
Думку будь-кого, хто взявся критикувати, можна вважати безпідставною і недоведеною. Це як одні люблять кисле, інші - солодке, а треті - гірке. Але коли до однієї думки пристає більшість, виникає загальна думка. Маю надію, що хтось підтримає мої судження, які стануть частиною спільної думки про книгу Марини та Сергія Дяченків "Зло не має влади", виданої ТОВ "Гамазин" під значущою емблемою на головній сторінці "Зелений Пес".
Враження перше і головне: ця книга поєднала у собі роботу талановитих письменників, невідомого художника та, чомусь склалось враження, кількох перекладачів. Зверніть увагу, ця книга - "пер. з рос.". І, на мою думку, місцями не просто безграмотний, а тупий: так перекладає машина, яка не розуміє тонкощів використання слів людьми. Недарма набули популярності змагання перекладачів в інтернеті. Такий переклад можна використати у суперечці між захисниками та противниками українського перекладу як такого на користь останніх. Забиваємо м'яч у свої ворота. Пробіжіть поглядом сторінок п'ять тексту. Зустрінете таке:
дивився очужіло
Максиміліан пожвавився (оживился?)
курна тканина
скористався замішканням
захекався болісно морщачись
палацовий кат
поблідла
замружилась
спотикатися
долоні зіткнулись (сомкнулись?)
гримнулась (грохнулась?)
увіткнулась поглядом
покляклим тілом
слухався впевненіше
птах принизливо каркнув
Яким буде цей список після прочитання всієї книги?
Щодо сюжету. Твір ідейний і високоморальний. Але таке відчуття, що перед початком роботи над ним автори старанно налаштувались написати казку "для підлітків і молоді, дітей середнього та старшого шкільного віку" з декораціями роману-фентезі.
Ім'я героїні Аліни Лапіної вистрелює з пам'яті: Аліса Селезньова! Це як настрій, який виникає від імені Іван Чонкін і не вписується у подвиги імені Джеймса Бонда. А слово "королівство" мимоволі знаходить продовження ".. крівих зєркал".
Динаміка твору нагадує кардіограму. Події розгортаються, захоплюють, читач забуває про дійсність... і ніби виходить на крижану дорогу - ногами переступає, а з місця - ні руш. Наведу приклад діалогу героїв, який навіює атмосферу нескінченного телесеріалу:
- Як дивно все повторюється, - тепер він звертався тільки до мене - Був час, коли ця дівчинка мене вже перемогла... Але користі це їй не принесло.
- Ще й як принесло, - огризнулась я. - Зрадник!
- Невдаха, - з негарною посмішкою додав Максиміліан.
Очі в принца-деспота гостро зблиснули:
- Подивимось, хто з нас невдаха.
- І дивитись не варто, - Максиміліан витяг з-за пояса кинжал...
Досить дивним здається мені рішення авторів "напоїти" героя Максиміліана для сміливості перед зустріччю із повсталим з могили воїном ягідною наливкою, пошуки якої зайняли сторінку тексту. Чом би вже не обкуритись чи навіть вколотись для переконливості?
Але ж, звичайно, крім таких вивертів роман має багато чудових дивовижних знахідок у порівняннях, описах та аналогіях. Дивовижно точна назва "Музей Того, Що Варто Пам'ятати".
Оптимістично-романтична кінцівка твору вдало пасує до сюжету і викликає відповідний настрій. У цьому Дяченки - неперевершені майстри!